🦆Казка Мереживо Озера
На самому краю лісу, де високі трави нахиляються до води, лежить Озеро Ландишів. Воно кругле, як маленьке блюдце, і таке тихе, що навіть сови вночі замовкають.
Його мешканці живуть спокійно. Вони ввічливі, обережні й завжди чимось зайняті.
А на старому корені біля берега живе найзагадковіша пані озера — мадам Кваль, стара качка з дуже гарними манерами.
Щовечора, коли сонце заходить, вона сідає біля води у своєму мереживному чепці й починає працювати. Вона плете красиві мережива — тонкі, як павутинка в ранковій росі, з візерунками хвиль, очеретів і риб'ячих хвостиків.
Коли останній стежок готовий, мадам Кваль повільно опускає мережива у воду. Ніхто не знає навіщо.
— Упевнений, вона чаклує, — тихо каже жабеня Мартин, озираючись навколо.
— Або відправляє таємні листи на дно озера, — підтримує равличка Агата, поправляючи свою раковину.
— Можливо, це просто звичка старої качки, — сказала рибка Шеллі, малюючи кола на воді.
Одного разу мадам Кваль повільно вийшла зі своєї нори під коренем, поправила мереживний чепець, розгорнула велике полотно й розстелила його на воді. Мережива розійшлися по озеру, наче чарівна карта, а легкий вітерець пробіг по воді.
І тоді сталося диво.
Туман ворохнувся. Наче слухаючись невидимого візерунка, він почав розходитися у різні боки.
До вечора озеро знову стало добре видно.
Здивовані мешканці зібралися на березі.
— Це ви? — запитала Агата.
— Лише мережива, — лагідно відповіла мадам Кваль. — Я роблю їх не для краси. Це карта вітру. Коли приходить туман, вона допомагає вітерцю знайти правильний шлях. А вітерець забирає туман із собою.
— Але чому ви ніколи не розповідали про це? — запитав Мартин.
— Тому що деякі речі краще побачити самому.
Відтоді у мадам Кваль з'явилися помічники. Мартин збирав довгі стебла водяних лілій для ниток. Шеллі стежила за підводними потоками. Агата приносила чай.
Увечері вони вишивали разом, а вітер більше ніколи не губив дорогу.
Але одного спекотного липневого дня на озеро прилетіла гостя. Її звали пані Валтресс. Це була незвичайна пташка з Високих Пагорбів. У неї було димчасто-сіре пір'я, золотий монокль і дуже серйозний вигляд.
Вона сіла на верхівку самотньої сосни й сказала:
— Я офіційна представниця Товариства Чесного Вітру. Мені доручили дізнатися, чому над цим озером так спокійно. Тут підозріло тихо.
Мешканці стривожилися. Їм зовсім не подобалися слова «офіційна» та «розслідування».
— Я поспостерігаю, — сказала пані Валтресс і полетіла кружляти над озером.
Мадам Кваль не звернула на це уваги. Як завжди, вона сушила мережива, лагодила тонкі ниточки й попросила Мартина подати їй зігнуту голку.
Але саме озеро в ті дні ніби завмерло.
— Вона не розуміє, — прошепотіла Агата. — Це не магія. Це турбота.
— І втіха, — додала Шеллі.
— І, можливо, трохи дива, — зітхнув Мартин.
Минув тиждень.
Одного дня хмари повернулися. Але цього разу вітер не прийшов.
Мадам Кваль розстелила мережива, та вони не ворушилися.Туман лежав на воді, як тепла ковдра. Навіть найтонші візерунки не могли допомогти.
Пані Валтресс кивнула.
— Саме так, як я і думала. Це випадковість, а не керування. Мій звіт такий: мережива — просто для краси.
Вітер віє сам по собі. А качка занадто — сентиментальна...
І, голосно плескаючи крилами, полетіла геть.
Над озером стало тихо.
Наступного ранку сталося дещо дивне. До озера почали прилітати птахи не тільки з лісу, а з далеких країв — з півночі, півдня, боліт і луків. Маленькі, перелітні, співучі.
Вони запитували:
«Де те місце, де каченята не губляться»? «Де вода знає, куди текти»? «Де є мережива, які показують дорогу»?
Вони сідали на гілки, на листя водяних лілій, на дах будинку мадам Кваль. Чекали. Слухали.
І тоді повернувся вітер. Спочатку тихий. Потім сміливий і сильніший.
Мережива затріпотіли, мов вітрило в морі.
Мадам Кваль нічого не сказала. Вона взяла нову вербову нитку й почала вишивати. На новому полотні з'явилися слова: «Навіть якщо не вірять — вітер знайде дорогу».
🦆Казка Мереживо Озера
Гості на березі.
Наступного ранку озеро зустріло сонце рівним золотистим світлом. Легкий вітерець ковзав по водній гладіні, а мережива мадам Кваль тихенько тремтіли, ніби перешіптувалися між собою. Вузькою стежкою до берега спускаються двоє дітей з акуратними вудками та чистим відерцем.
Тато Джордж із плетеним кошиком, а також з ними — мама Евелін.
— Ось воно, наше Озеро Ландишів, — каже тато, зупиняючись і прижмурюючись на сонячні відблиски. — Тут, Олівере, завжди добре клює, — тато дивиться вдалину, усміхаючись.
— І завжди тихо, — додала мама Евелін. — Правда ж, Софі?
Познайомимося з новими героями картини.
Хлопчик Олівер, стрункий і уважний, першим помітив щось незвичайне біля самого краю води.
— Тату, мамо! Дивіться, тут мереживо! — вигукнув він. — Напевно, хтось поклав його сушитися.
— Хм, — м'яко всміхнувся тато. — Сумніваюся, що таке залишають без нагляду.
Софі виглядала дуже охайно й гарно. У неї
була світла коса, перев'язана блакитною стрічкою, і сьогодні стрічка була точно такого кольору, як її очі.
Вона присіла й обережно торкнулася мережива.
— Прохолодне й таке тонке, немов павутинка, — прошепотіла вона.
Під коренем старого дерева мадам Кваль трохи підняла голову й з цікавістю подивилася на гостей.
«Люди, — подумала вона, — зазвичай поспішають і не помічають, куди прямує вітер. Можливо, ці зможуть?»
Діти влаштовуються на березі.
Олівер закинув вудку, тато дістав з багажника складаний стіл і стільці. Потім Софі акуратно розклала на чистій лляній серветці хліб і печиво.
Мама наливала чай із термоса у витончені порцелянові чашки.
Тато першим присів за столик, щоб оцінити всю красу навколо. Софі весь час поглядає на мереживо, яке тихо колихається, ніби веде власну розмову з озерним вітром.
— Тату, — запитала вона, — а якщо раптом прийде туман, ми зможемо знайти дорогу назад?
— Зможемо, — відповів він, дивлячись на мереживо. — Тому що є хтось, хто завжди показує правильний шлях.
Вони сидять біля берега й милуються краєвидом. Поплавок Олівера погойдується на воді, чай уже готовий, а родина насолоджується природою.
— Мадам Кваль, — почала мама Евелін, ніби зверталася до давньої знайомої, — ми хотіли б вас дещо запитати.
Качка, не поспішаючи, підняла голову.
— Розумієте, — продовжив тато Джордж, — у нас удома влаштований маленький літній табір. Наступного тижня до нас приїдуть ще шестеро дітей. Ми подумали, що їм буде в радість провести один день тут, на озері. Поставимо намети на березі, переночуємо під зорями, а наступного ранку після сніданку вирушимо додому.
— Ми будемо дуже тихими й, звісно, охайними, — вставила Софі. — Ніхто не зірве жодної лілії.
— І не залишить сміття, — додав Олівер.
Мадам Кваль перевела погляд на далеку гладінь озера, а потім знову на дітей.
З комишів показався Мартін, за ним — допитлива Агата, а трохи далі плавала Шеллі. Усі троє слухали з великою цікавістю.
— Що скажете? — запитав тато.
Качка кивнула повільно й серйозно.
— Можна, — промовила вона нарешті. — Але пам’ятайте: озеро любить порядок і повагу. І мереживо — не чіпати!
— Даємо слово, — усміхнулася мама Евелін.
Гості озера продовжили цей день у чудовому настрої. Адже Господиня озера дала дозвіл провести тут один день і одну ніч.
Раптом з боку камишів долинув тривожний писк.
— Чуєте? — насторожилася Софія.
Усі прислухалися.
Між стеблами заплуталося маленьке каченя. Тонка водорість обвилася навколо його лапки, і воно ніяк не могло вибратися.
— Не бійся, малюче, — сказав Олівер.
Діти обережно підійшли до води. Тато Джордж притримав довгу гілку, а Софі дбайливо розплутала водорість навколо лапки каченяти.
За мить каченя вже пливло до своєї мами, радісно крякаючи.
Мадам Кваль схвально кивнула.
— Озеро любить тих, хто допомагає іншим, — сказала вона.
Коли вечір укрив озеро м’якими бузковими сутінками, мадам Кваль взяла своє мереживо й зробила на ньому кілька нових стібків.
Ніхто не помітив, як легенький вітерець підхопив сріблясту нитку й поніс її над водою.
Нитка ковзнула над озерними ліліями, торкнулася камишів, обвила стару вербу й зникла у вечірньому небі.
А невдовзі з різних куточків озера почали з’являтися його мешканці.
З камишів приплив Мартін. Слідом показалася допитлива Агата. Шеллі піднялася з глибини, а на гілках дерев одна за одною почали влаштовуватися птахи.
— Здається, озеро отримало запрошення,
— усміхнулася Софі.
Тато Джордж дістав гітару.
Кілька м’яких акордів рознеслися над озером,
ніби натякаючи всім, що час збиратися біля вогнища.
І сталося диво: вітер підхоплював кожну мелодію
й розносив її по всьому озеру.
Навіть зорі, які щойно почали з’являтися на небі,
ніби прислухалися до пісні.
Софі підняла очі вгору й завмерла.
— Здається, їх стало більше, — тихо сказала вона.
І справді, над озером з'являлися нові вогники. Їхні відображення тремтіли на воді поруч із сріблястими нитками мережива.
Мадам Кваль подивилася на небо, потім на своїх друзів, які зібралися біля вогнища, і усміхнулася.
Такі вечори трапляються нечасто. Коли вітер співає разом із гітарою, зорі слухають пісні, а мешканці озера й люди стають добрими сусідами.
Того дня новини розлетілися по всьому озеру:
— Незабаром будуть гості! Намети на березі, сміх, нічне небо і, можливо, історії біля вогнища.
А мадам Кваль уже думала, яким візерунком вишити мереживо, щоб тієї ночі вітер неодмінно знайшов правильний шлях.
Табір біля озера
День біля озера починається шумно й весело. Від самого ранку всі дружно беруться ставити намети. Тато Джордж показує, як правильно забивати кілочки.
Олівер, зосереджено стиснувши губи, натягує мотузки, а Софі дбайливо розкладає всередині пледи, розгладжуючи кожен куточок.
Мама Евелін ходить між наметами з блокнотом і з усмішкою відзначає:
— Кілочки? Є. Мотузки? Є. Пледи? Є.
Вона ставить чергову галочку й задоволено киває:
— Усе йде за планом.
Шестеро дітей, які приїхали до табору, складають рюкзаки в ряд і навперебій доводять, у кого він легший. Один хопчик навіть намагається підняти одразу два, щоб показати свою силу, але швидко здається під дружній сміх.
Діти почали грати в м’яч. Він весело стрибав по м’якій траві, злітав високо вгору, а потім несподівано полетів просто в озеро.
На щастя, поруч опинився Мартін. Жабеня спритно підпливло до м’яча, підштовхнуло його до берега й задоволено сказало:
— Ловіть!
— Дякую! — помахав йому Олівер.
— Завжди радий допомогти! — відповів Мартін і одним стрибком сховався в комишах.
Після цього діти ще довго не могли всидіти на місці. М’яч змінився грою в хованки: Софі сховалася за високою вербою, один хлопчик примудрився залізти в складаний лежак, а наймолодший так далеко зайшов за комиші, що його довго не могли знайти. Зрештою він голосно чхнув:
— Апчхи!
І всі одразу кинулися в його бік.
А потім почалися доганялки. Галявиною розносилися дзвінкий сміх, швидкий тупіт і веселі вигуки. Та невдовзі сонце почало припікати сильніше, і діти самі перебралися під великий тент.
Там тато Джордж розливав прохолодний
лимонад у високі паперові стакани, а мама Евелін поставила на стіл тарілку із сендвічами та велику миску стиглої полуниці.
Діти із задоволенням влаштувалися навколо столу. Вони діляться враженнями й раз у раз поглядають на озеро. Лілії ледь помітно погойдуються на воді, а легкий вітерець обережно перебирає мереживо мадам Кваль, ніби й з ним хоче трохи погратися.
Поступово галасливі ігри стихають, і, поки діти переводять подих, тато Джордж приносить до краю галявини високий фліпчарт. Він закріплює чистий білий аркуш, знімає ковпачки з різнокольорових маркерів і ставить їх у банку.
— Джентльмени, прошу сюди! — кличе він, злегка плеснувши в долоні. — Сьогодні в нас незвичайне завдання, — продовжує
тато Джордж. — Ми будемо згадувати лише хороші слова. Про дівчаток, жінок, мам і вчителів. Подивимося, скільки добрих слів поміститься на цьому аркуші.
На кілька секунд западає тиша. Хлопчики перезираються, ніби чекають, хто наважиться першим.
Нарешті Томмі каже:
— Добрі.
— Чудовий початок! — одразу озивається
тато Джордж і великими зеленими літерами пише: «ДОБРІ».
— Красиві! — уже сміливіше додає Джеймс.
— Авжеж! — усміхається тато, бере червоний маркер і виводить поруч нове слово.
І тут справа пішла жвавіше. Слова посипалися одне за одним:
«Терплячі»!
«Веселі»!
«Турботливі»!
«Розумні»!
«Ті, що розуміють»!
Тато ледве встигає записувати, і білий аркуш поступово наповнюється різнокольоровими словами.
Раптом один із хлопчиків з усмішкою вигукує:
— І дуже смачно готують!
Галявиною проскочується сміх.
— Це теж важлива якість, — цілком серйозно погоджується тато Джордж.
Записує: «ДУЖЕ СМАЧНО ГОТУЮТЬ», а поруч малює маленький пиріг, від якого ніби піднімається запашна пара.
Останнім каже Олівер:
— Королеви.
Тато Джордж дивиться на аркуш, потім на сина й з усмішкою кладе руку йому на плече.
— Оце, сину, дуже гарне слово!
А в дівчаток тим часом зовсім інша атмосфера. Мама Евелін разом із Софі накривають невеликий складаний столик кремовою скатертиною, а потім акуратно розкладають на ньому красиві щільні аркуші із золотистими візерунками по куточках. Поруч стоять чорнильниці, пір’яні ручки й маленька коробочка
з наліпками у вигляді трояндочок та атласних стрічок.
— Сьогодні ми будемо писати листи батькам, — каже мама Евелін, роздаючи кожній дівчинці по аркушу. — Напишіть, що вам тут найбільше сподобалося, з ким ви подружилися, чому навчилися. І обов’язково додайте кілька теплих слів.
Дівчатка одразу зраділи.
— Справжнім пір’ям? — дивується Емма.
— Звісно. Тільки не поспішайте, — усміхається мама.
Софі відкриває баночку з чорнилом і допомагає наймолодшій, Лілі, обережно налити трохи чорнила в маленьку скляну чорнильницю.
— Зовсім трішки... отак. Тепер не проллється.
Невдовзі над столом стає тихо. Чутно тільки, як поскрипують пера по паперу.
«Дорога мамо...»
«Любий тату...»
Рядок за рядком листи стають дедалі довшими.
Раптом Лілі тихенько зітхає:
— Софі... У мене не виходить...
Софі сідає поруч.
— Давай разом. Дивись: спочатку ось така літера, потім наступна...
Лілі старається.
— Вийшло! — радіє вона.
Листи поступово стають усе красивішими. Емма малює в куточку білі лілії, Грейс прикрашає рамку маленькими стрічками, а Лілі акуратно приклеює трояндочку.
— Послухай, що я написала! — з гордістю каже Емма сусідці. — «Мамо, я сама поставила намет і навіть не забула молоток!»
— А я розповіла, як ми гралися в хованки,
— сміється Грейс. — І мене жодного разу не вкусив комар, бо в нас був спрей!
З боку фліпчарта знову пролунав дружний сміх. Хлопчики по черзі читали вголос усе, що встигли написати, і час від часу додавали на аркуш нові слова.
Тато Джордж слухав, схвально кивав і з усмішкою казав:
— З кожним словом я згоден.
Біля столу з листами мама Евелін уважно переглядала кожен конверт.
— Зачекаймо ще... Чорнило має добре просохнути, — обережно піднімаючи один конверт за самий краєчок.
Переконавшись, що жоден рядок не розмазався, мама запропонувала скласти листи в конверти й дістала з невеликої коробочки круглу печатку.
— А тепер буде найцікавіше. Закриємо конверти сургучем.
Дівчатка одразу посунулися ближче.
Мама капнула на конверт маленьку краплю гарячого червоного сургучу й обережно притиснула до неї печатку з літерою «L» — першою літерою прізвища родини.
За мить на сургучі з’явився гарний відбиток.
— Ой, наче справжній старовинний лист! — захоплено сказала Лілі.
— І мені так можна? — питає Емма.
Зовсім скоро на столі вже лежала ціла стопка гарних листів з яскраво-червоними печатками.
Мама Евелін задоволено оглянула роботу й плеснула в долоні.
— Молодці! А тепер оголошується перерва. Булочки і лимонад.
З комишів одразу виглянув Мартін.
— Агато, а нам теж можна зазирнути? — з надією запитав він.
Равлиця посміхається:
— Звісно. Тільки спочатку допоможи принести кілька великих листків лілії. Ними ми прикрасимо стіл.
— Уже біжу... тобто стрибаю! — весело відповів жабеня Мартін.
Поки діти розставляли частування, Шеллі підпливла до самого берега з маленьким гладеньким камінчиком у зубах.
— Якщо підніметься вітер, скатертина нікуди не полетить, — пояснила вона, акуратно кладучи камінчик на край.
Агата не поспішаючи розкладала по кутах столу великі листки лілії. Від цього стіл одразу ставав особливо гарним, ніби його приготували до свята.
Скатертина рівно лягла на складний стіл. Посередині з’явилися рум’яні булочки, поруч поставили скляний глечик з лимонадом, у якому плавали тонкі скибочки лимона й гілочки свіжої м’яти. Поруч одразу розмістили невеликі піали з ароматним медом та варенням із малини.
Діти миттєво розсілися по місцях, батько Джордж налив у високі склянки лимонад, а мати розклала по тарілках духмяну випічку.
«Передай, будь ласка, варення!»
«А мені трохи меду!»
«Яка пахуча булка!»
Розмови, сміх і дзвін посуду злилися в один веселий гул.
Коли останні крихти зникли з тарілок, тато Джордж підвівся зі свого стільця.
— Ну що, друзі, — сказав він, оглядаючи дітей, — раз ми сьогодні біля озера, саме час вирушити на риболовлю.
До пропозиції тата Джорджа мешканці озера поставилися по-різному.
— Я піду поруч із дітьми вздовж комишів, — одразу зголосився жабенятко Мартін. — Простежу, щоб ніхто не заплутався у вудках.
— А я покажу найкращі місця, — поважно додала Шеллі. — Там, де вода глибша й прохолодніша риба любить ховатися.
Агата, як завжди, взяла на себе
відповідальність:
— А я стежитиму за порядком. І щоб ніхто випадково не наступив на мереживо мадам Кваль.
Усі дружно вирушили до води. Олівер зосереджено закинув вудку й міцно стиснув її обома руками. Софі не зводила очей із поплавця, ніби боялася пропустити навіть найлегший рух. Малюки терпляче чекали своєї черги, підстрибуючи від нетерпіння.
Жабеня Мартін час від часу тихенько підказував:
— Трохи ближче до водяної лілії ... Ось там зазвичай добре клює.
Не минуло й кількох хвилин, як перший сріблястий карасик опинився у відерці. Слідом спіймалася ще одна рибка, потім ще, і невдовзі тато Джордж, зазирнувши в улов, задоволено усміхнувся:
— Ну все, на юшку точно вистачить. Та ще й залишиться.
Біля столу одразу закипіла робота. Поки одні чистили рибу, інші мили овочі. Мама Евелін швидко різала моркву й цибулю, а тато тим часом складав у великий казан шматочки риби, лавровий лист і духмяний перець. Поруч діти акуратно загортали картоплю у фольгу — скоро вона мала опинитися на гарячому вугіллі.
Над озером поступово попливли смачні запахи. Пахло свіжою зеленню, димком, юшкою, що варилася, і прохолодним лимонадом із м’ятою. На березі не втіхали розмови: хтось розповідав смішну історію, хтось обговорював улов, а хтось уже будував плани на наступний пікнік.
Коли юшка була готова, її аромат рознісся далеко берегом. Тато Джордж узяв великий ополоник і став розливати гарячий суп у щільні паперові стакани. У кожному плавали шматочки риби, картоплі й яскравої моркви.
Усі сіли за довгий стіл. Посередині стояли кошики зі свіжим хлібом, мисочки з кропом і петрушкою, тарілочка з тоненькими скибочками лимона, маленькі млинки із сіллю та перцем. Кожен додавав те, що любив найбільше, пробував першу ложку й задоволено усміхався. За столом раз у раз чулося тихе:
«Ммм... Як смачно!»
Навіть Шеллі, підпливши ближче до берега, мрійливо втягнула носиком аромат і вдоволено заплющила очі.
Коли доїли останні ложки, мама Евелін підвелася, підійшла до дорожнього холодильника, який увесь цей час стояв у тіні дерева, і відкрила кришку. Зсередини одразу вирвався приємний прохолодний струмінь повітря, і всі з усмішкою повернулися в її бік.
— А тепер буде ще трохи смаколиків, — з усмішкою сказала мама Евелін, відкриваючи акуратно складені контейнери.
Один за одним на столі з’явилися рівні скибочки сиру — ніжного, вершкового, з легким горіховим ароматом.
Слідом мама виклала тонко нарізане м’ясо за італійським рецептом. Його ніжно-рожеві скибочки самі собою згорталися в красиві хвильки. Поруч лягли великі шматочки стиглих помідорів, хрумкі огірки, солодкий перець і пишний яскраво-зелений пучок базиліку.
— Усе свіже, прохолодне і дуже хрумке, — сказала мама, розставляючи страви.
Діти із задоволенням підходили до столу й наповнювали свої тарілки, беручи потроху всього.
Тим часом тато Джордж теж дістає з холодильника великий піднос з овочами для гриля — баклажанами, кабачками, половинками солодкого перцю й кільцями цибулі. Це все він підготував вчора. За хвилину все це вже лежить на гарячій решітці над вогнем. Овочі весело потріскують, і незабаром над галявиною розноситься смачний запах смажених овочів, свіжого хліба й прохолодних закусок.
— Оце краса! — захоплено каже Олівер, дивлячись, як на баклажанах з’являються золотисті смужки.
Мешканці озера теж уважно стежать за приготуванням.
— По-моєму, кабачки сьогодні переможуть! — міркує Мартін, влаштувавшись біля самої кромки води.
Шеллі схвально киває в бік рум’яного перцю, а Агата з поважним виглядом каже:
— Таке частування гідне найбільшого свята.
Поступово стіл стає дедалі наряднішим. На ньому вже поруч лежать гарячі овочі з гриля, запашний хліб, прохолодні скибочки сиру й м’яса, свіжі овочі та зелень. Ніхто нікуди не поспішає.
Усі спокійно їдять, розмовляють і насолоджуються теплим вечором. Чекають, як скоро зберуться біля вогнища на вечірні розмови, пісні і куштування овочів із гриля наостанок. Але це буде трохи згодом, а поки що голод нарешті змінився приємною ситістю, мама Евелін дістала невеликий шкіряний футляр. Усередині акуратною стопкою лежали картки з улюбленими віршами.
— Думаю, настав час для нашого поетичного вечора, — каже вона.
Олівер і Софі одразу усміхнулись. Вони знають: це завжди особливий момент.
— Сьогодні почнемо з «Пісні про вітер», — пропонує мама й передає картку Софі.
Дівчинка встає. Вона читає спокійно й упевнено, і її голос легко пливе над озером, мов маленький човник по тихій воді.
І раптом поруч лунає делікатне покашлювання. На плоскому камені сидить Мартін. Він поважно прочищає горло й несподівано додає свій рядок — ще й у риму. Усі дружно сміються.
Шеллі висовує голову з води, щось весело шепоче Агаті, і та, злегка похитавшись теж промовляє короткий, але дуже дзвінкий віршик.
— А давайте читати по черзі! Одна людина, потім один мешканець озера. І так по колу. — пропонує тато Джордж.
Ідея усім так сподобалась, що наступний вірш почали вибирати одразу кілька голосів.
І невдовзі починається справжня поетична естафета.
— На озері мереживо тихо тремтить... — починає один із хлопчиків.
— І вітер стежками візерунка спішить...— підхоплює Мартін.
— А сонце над кущами усе золотить... — продовжує Софі.
Агата злегка похитується на своєму будиночку й урочисто завершує:
— І качка стежить, щоб ніхто не заблукав дорогою додому!
Усі дружно сміються й плескають у долоні. Іноді хтось забуває наступний рядок або раптом збивається з ритму, але від цього стає тільки веселіше. Навіть серйозна мадам Кваль вже не може приховувати усмішку. Вона схвально киває й ледь помітно поправляє крилом край свого мереживного чепця.
Вогнище розгорається все яскравіше. Його золотаве світло м’яко освітлює обличчя, а на решітці тихенько шиплять баклажани, наповнюючи вечір солодкуватим ароматом димку. У траві потріскують тоненькі гілочки, а з озера тягне приємною прохолодою.
Тато Джордж тихо перебирає струни гітари. Мелодія легко вплітається у вечірні розмови, ніби завжди тут звучала. Софі, вмостившись поруч із мамою, тихенько похитує ногою в такт музиці, а Олівер час від часу підходить до гриля перевірити, чи готові овочі.
Мадам Кваль і її сусіди влаштувалися ближче до води. Качка злегка нахилила голову, ніби прислухаючись не тільки до пісні, а й до самого озера — до шелесту комишів і легенького вечірнього вітру.
Тим часом мама Евелін відкриває дорожній холодильник і дістає невеликі десерти. Вона ставить їх на низенький складаний столик.
— Беріть, коли захочете, — усміхається вона.
Хтось одразу вибирає собі солодке, а хтось вирішує залишити десерт на потім, щоб задоволення тривало довше.
Вечір стає зовсім тихим. Хвилі м’яко перекочуються біля берега, вогнище спокійно потріскує, а над озером розливається дивовижне відчуття спокою. Здається, що люди, мешканці озера, дерева і сама вода живуть зараз в одному спільному, неквапливому ритмі.
Коли десерти закінчуються, тато Джордж нагадує:
— Час потроху відпочивати. Завтра на нас чекає ранній підйом.
Олівер і Софі допомагають мамі зібрати посуд і акуратно прибрати продукти назад у дорожній холодильник. Мешканці озера теж знаходять собі справу. Шеллі з Агатою обережно підштовхують порожні чашки ближче до берега, а Мартін спритно докочує до мішка останній зім’ятий паперовий стаканчик.
Невдовзі табір затихає. У наметах гасне світло, і тільки вогнище ще якийсь час мерехтить м’яким помаранчевим сяйвом. Кожен влаштовується у своєму спальному мішку й прислухається до нічного вітру, який тихенько шарудить за тонкою тканиною наметів.
Уранці всіх зустрічає прохолодний сріблястий світанок. Над вугіллям уже тихенько погойдується чайник, а невдовзі повітря наповнюється ароматом свіжозавареного чаю й теплих солодких булочок.
Сніданок минає спокійно й неквапливо. Тут гріють долоні об чашки, там із посмішкою згадують вчорашню риболовлю, а поруч уже розповідають про найцікавіші моменти вчорашнього дня.
Після сніданку всі дружно беруться до роботи. Намет за наметом складають, столи й стільці прибирають у машину, а галявина знову стає такою ж чистою, як була до їхнього приїзду. Не залишається ні папірця, ні крихти.
Настає час прощатися. На березі збираються всі мешканці озера. Мартін тримає в лапках клубочок ниток, який учора випадково знайшов у траві. Шеллі виглядає з води, виблискуючи крапельками на сріблястій лусці. Агата тихенько постукує мушлею по камінцях, а співочі пташки сідають на гілках над водою. Навіть пані Валтресс, яка повернулася після далекого обльоту, сіла на свою улюблену сосну. На цей раз вона з добрими намірами і без розслідування.
Олівер і Софі підходять до мадам Кваль.
— Дякуємо вам за мереживо... і за це чудове озеро, — каже Олівер.
— І за те, що тут завжди почуваєшся як удома, — додає Софі.
Мадам Кваль повільно схиляє голову.
— Якщо в серці живуть добрі думки й порядок, вітер завжди допоможе знайти правильну дорогу.
Вона обережно розправляє своє мереживо.
Ранковий вітер легко торкається його, пробігає по гладіні озера, і вода починає ледь помітно мерехтіти, ніби теж прощається з гостями.
Після теплих обіймів, добрих побажань і обіцянок обов’язково повернутися, родина складає речі в машину. Дорожній холодильник займає своє місце в багажнику поруч із наметами й акуратно складеними стільцями.
Мешканці озера проводжають гостей до самої води. Мадам Кваль поважно киває, Агата махає своєю мушлею, Мартін весело підстрибує, а Шеллі ще довго виглядає з-під великого листка, поки машина повільно не зникає за поворотом.
На Озері Ландишів знову стає тихо.
Вода ліниво похитує водяні лілії, легенький вітерець грається мереживом на поверхні, пташки тихо перегукуються між собою. Кожен повертається до своїх звичних справ. Мадам Кваль знову бере тонку голку, Агата неспішно приводить до ладу свій будиночок, Мартін ганяється за сонячними відблисками, а Шеллі вирушає перевіряти підводні стежки.
І життя на озері знову тече спокійно, розмірено й затишно, чекаючи нової зустрічі з друзями.
